Командування космічних сил США (US Space Command) ставить розробку наступальних протисупутникових (ПС) озброєнь на перше місце у своїх майбутніх вимогах, оскільки Китай і Росія розширюють можливості для ураження супутників на орбіті.
Цього місяця видання The War Zone (TWZ) повідомило, що командувач SPACECOM генерал Стівен Вайтінг (Stephen Whiting) назвав розробку наступальних кінетичних і некінетичних ПС-озброєнь критичним військовим пріоритетом для забезпечення переваги в космосі. Виступаючи на Симпозіумі з космічної та ракетної оборони в Гантсвіллі, штат Алабама, Вайтінг окреслив головні потреби SPACECOM на 2029–2033 фінансові роки, особливо наголосивши на «інтегрованих космічних ударах» та можливостях протидії розосередженим супутниковим системам на низькій навколоземній орбіті (pLEO).
Цей курс змінюється на тлі швидкого розширення військових космічних можливостей Китаю, які включають супутники дистанційного зондування, наземні лазери, засоби радіоелектронної боротьби та маневрені коорбітальні системи, такі як SJ-21. Американські оборонні чиновники наголошують, що одного лише захисту супутників уже недостатньо: об’єднані сили повинні мати надійну та відому противнику здатність атакувати й виводити з ладу його космічні активи. Хоча конкретні характеристики майбутніх космічних озброєнь США залишаються засекреченими, публічні сигнали свідчать про перехід від пасивної оборони до активної готовності до орбітальної війни.
Ключове питання полягає в тому, чи мають США наступальні контркосмічні можливості, необхідні для перетворення нового акценту на перевагу в космосі на надійну бойову спроможність — особливо проти ширших арсеналів ПС-озброєнь, які приписують Китаю та Росії. Хоча Система протидії зв’язку (CCS) залишається єдиною публічно визнаною наступальною ПС-спроможністю США, вона має значні обмеження. У звіті за червень 2023 року для Інституту аерокосмічних досліджень Мітчелла (Mitchell Institute for Aerospace Studies) Чарльз Галбрейт (Charles Galbreath) зазначає, що хоча наземна система РЕБ може тимчасово блокувати сигнали противника без утворення космічного сміття, вона забезпечує лише локальне й часткове порушення його комунікацій.
За словами Галбрейта, CCS не здатна тримати під загрозою швидко зростаючу космічну архітектуру Китаю і не може самостійно захищати космічні об’єкти США. Він додає, що ефективне використання CCS потребує стратегічного розгортання наземних систем поблизу цільових районів, що є надзвичайно складним у висококонфліктному бойовому середовищі, де діють потужні китайські мережі обмеження та заборони доступу (A2/AD).
Примітно, що у квітні 2022 року США запровадили односторонній мораторій на випробування протисупутникових ракет прямого підйому (DS-ASAT) через занепокоєння щодо утворення космічного сміття. Окрім проблеми сміття, Метт Корда (Matt Korda) та Ніведіта Раджу (Nivedita Raju) у статті Федерації американських вчених (FAS) цього місяця стверджують, що така зброя має обмежені стратегічні та військові переваги. Космічне сміття, включно з відпрацьованими ступенями ракет, частинами супутників, фрагментами й навіть частинками фарби, рухається зі швидкістю тисячі метрів на секунду та може завдати катастрофічної шкоди космічним апаратам і супутникам.
За словами Корди та Раджу, утворене орбітальне сміття може загрожувати власним космічним об’єктам держави, яка проводить випробування, тоді як руйнівні ПС-випробування мають обмежену практичну цінність і ризикують відштовхнути союзників, залежних від космічної інфраструктури. Вони також зазначають, що такі випробування є слабкими стратегічними сигналами, оскільки відповідальність за них легко встановити, що може спричинити політичну реакцію, а не створити ефективний важіль тиску. Корда та Раджу вважають, що кінетичне знищення не є необхідним для підтвердження можливостей ПС-озброєнь, оскільки держави можуть продемонструвати оперативну спроможність за допомогою неруйнівних симуляцій або стандартних перехоплень у межах протиракетної оборони.
Водночас Кетлін Бретт (Kathleen Brett) у звіті Secure World Foundation за червень 2026 року зазначає, що США експлуатують ракети-перехоплювачі середньої ділянки траєкторії, які мають вбудовану ПС-функцію. Вона згадує, що у лютому 2008 року США випробували перехоплювач SM-3, запущений з USS Lake Erie, проти несправного розвідувального супутника. Випробування створило значну кількість орбітального сміття, хоча й проводилося на відносно низькій висоті.
Арсенали Китаю та Росії
Порівняно з публічно визнаним арсеналом США, Китай і Росія мають ширший спектр відомих контркосмічних можливостей. У статті за серпень 2024 року в рецензованому Journal of Strategic Studies Йонас Відхаммер Берге (Jonas Vidhammer Berge) та Генрік Сталхане Хіім (Henrik Stalhane Hiim) зазначають, що Китай формує наступальну контркосмічну позицію, спрямовану на стримування, примус і ведення бойових дій із одночасним обмеженням ескалації. За словами Берге та Хііма, китайський арсенал поєднує системи «м’якого» ураження — супутникові глушилки, кіберможливості, зброю спрямованої енергії, лазерне засліплення та атаки на лінії передачі даних — із засобами «жорсткого» ураження, включаючи протисупутникові ракети прямого підйому та коорбітальні супутники, здатні здійснювати зближення, операції на близькій відстані та захоплення.
Вони зазначають, що Китай надає пріоритет оборотним і складним для атрибуції ефектам «м’якого» ураження на ранніх етапах конфлікту, залишаючи кінетичні атаки для вищих рівнів ескалації. Контркосмічна стратегія Китаю передбачає «обмежені відповіді», кілька щаблів ескалації та ураження вразливих американських систем, особливо GPS, який має ключове значення для звичайних військових операцій, і супутників раннього попередження SBIRS, насамперед для посилення ядерного стримування під час великих криз. Таким чином, китайський підхід дає Пекіну не лише більше контркосмічних інструментів, а й більше варіантів тиску на різних рівнях ескалації.
Аналогічно, Джаганат Санкаран (Jaganath Sankaran) у статті за червень 2022 року в рецензованому журналі Contemporary Security Policy зазначає, що Росія розробляє диверсифікований наступальний контркосмічний арсенал, який поєднує кінетичні та коорбітальні системи, зброю спрямованої енергії й засоби радіоелектронної боротьби. Санкаран стверджує, що Росія неодноразово випробовувала протисупутникову ракету прямого підйому «Нудоль»; демонструвала можливості зближення, операцій на близькій відстані, випуску снарядів та потенційного перехоплення супутників за допомогою космічних апаратів серій «Олімп-К»/«Луч» та «Космос»; розробляла перехоплювачі «Рудольф» та «Буревісник»; а також створила лазерні системи «Пересвет» та «Сокол-Ешелон» разом із комплексами РЕБ «Мурманськ-БН», «Красуха» та «Тірада-2С».
За словами Санкарана, контркосмічна позиція Росії переважно ґрунтується на страхуванні та компенсації: Москва зберігає контркосмічні можливості для стримування сприйнятого західного домінування в космосі та, у разі війни, може вибірково виводити з ладу супутникові системи наведення, навігації, розвідки й зв’язку, які забезпечують високоточні аерокосмічні операції США та НАТО. Це має компенсувати конвенційну військову слабкість Росії та допомагати контролювати ескалацію.
Взята разом, ця асиметрія допомагає пояснити, чому американські планувальники виходять за межі вузького набору спеціалізованих ПС-систем. Незважаючи на те, що CCS є єдиною публічно визнаною наступальною ПС-системою США, інші заплановані американські космічні системи можуть мати значний контркосмічний потенціал завдяки своїм можливостям подвійного призначення. Наприклад, Генрі Сокольський (Henry Sokolski) у своїй книзі 2025 року «Золотий купол: яка його історія?» зазначає, що запропонована космічна система протиракетної оборони має невід’ємні та неминучі ПС-можливості.
Сокольський зазначає, що архітектура «Золотого купола» (Golden Dome) передбачає тисячі космічних перехоплювачів, призначених для знищення швидкісних балістичних ракет. За його словами, ці ж перехоплювачі можуть бути переорієнтовані на ураження супутників противника або наземних військових об’єктів. Він підкреслює, що таку реальність подвійного призначення неможливо усунути інженерними рішеннями, і вона фундаментально змінить динаміку стратегічного стримування, стимулюючи противників до розробки контрзаходів. Таким чином, США мають будувати систему з урахуванням того, що вона одночасно функціонуватиме як оборонний ракетний щит і потенційно потужна наступальна ПС-система, яка може змінити баланс сил у космосі.
Якщо ця тенденція збережеться, більшим стратегічним ризиком може виявитися не відставання США у можливостях ПС-озброєнь, а цикл дії та реакції, у якому прагнення до переваги в космосі робитиме супутники дедалі вразливішими під час криз і знижуватиме поріг для атак на космічну інфраструктуру, від якої залежать як військові операції, так і цивільне життя.
Джерело: Asia Times
