Перший у В’єтнамі протичовновий фрегат власної розробки є амбітною спробою використати обмежені військово-морські ресурси для досягнення асиметричного стримування, одночасно прискорюючи перехід країни до більш самодостатньої та диверсифікованої оборонно-промислової бази.
Цього місяця численні ЗМІ повідомили, що В’єтнам розпочав будівництво свого найбільшого та найсучаснішого надводного військового корабля власної розробки, провівши церемонію різання сталі для багатоцільового протичовнового фрегата на верфі Song Thu Shipyard Міністерства оборони в Дананзі. Неназване судно, яке будує корпорація Song Thu Corporation під наглядом ВМС Народної армії В’єтнаму, має бути завершене протягом 36 місяців для зміцнення морського суверенітету та протидії підводним загрозам у Південно-Китайському морі.
Особливості фрегата та стратегічні цілі
Фрегат, розроблений спільно з державною телекомунікаційною компанією Viettel та вітчизняними оборонними підрозділами, оснащується власними радарними системами з активною фазованою антенною решіткою (AESA), зенітними ракетами та протикорабельними ракетами VCM-01. Корабель призначений для розміщення протичовнового вертольота Камов Ка-28 і зберігає озброєння російського походження, включаючи головну гармату калібру 76,2 міліметра, реактивні бомбомети РБУ-6000, вертикальні пускові установки (VLS) та торпедні апарати.
Під час церемонії початку будівництва фрегата заступник міністра оборони В’єтнаму генерал-лейтенант Фам Хоай Нам представив проєкт як частину ширших зусиль зі зміцнення морського суверенітету, модернізації флоту та досягнення більшої стратегічної автономії у сфері озброєнь і суднобудування. Водночас власне виробництво має зменшити залежність країни від іноземних військових технологій. В’єтнамські чиновники публічно не назвали конкретного противника, проти якого призначений фрегат. Проте В’єтнам має давні територіальні суперечки з Китаєм у Південно-Китайському морі та брав участь у військово-морських сутичках через спірні об’єкти.
Хоча сам фрегат мало що змінює у значному розриві між військово-морськими можливостями В’єтнаму та Китаю, його слід розглядати в контексті ширшої асиметричної військово-морської стратегії В’єтнаму. Станом на березень 2026 року Китай має близько 60 підводних човнів, включаючи шість атомних ударних підводних човнів (SSN), два атомні підводні човни з керованими ракетами (SSGN), шість атомних підводних човнів з балістичними ракетами (SSBN) та понад 50 звичайних підводних човнів (SSK). Натомість В’єтнам має шість підводних човнів класу Kilo (SSK). У відповідь на цей дисбаланс В’єтнам може використовувати дворівневу асиметричну військово-морську стратегію: його SSK класу Kilo можуть загрожувати основним надводним бойовим кораблям Китаю, тоді як протичовнові фрегати можуть загрожувати китайським підводним човнам.
Виклики та диверсифікація оборонних партнерств
В’єтнам також може використовувати ці сили в рамках стратегії «флоту в наявності», уникаючи необхідності знищувати китайські кораблі та підводні човни, але водночас роблячи спірні води достатньо небезпечними, щоб обмежити свободу дій Китаю. Присутність протичовнових фрегатів у критично важливих районах, таких як Тонкінська затока, може ускладнити оперативне планування Китаю. Однак перетворення цієї концепції на надійну бойову спроможність може виявитися складним.
Як зазначив Еван Лаксман у звіті для Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) за лютий 2026 року, В’єтнам проводить лише одні навчання у відкритому морі на рік, а його чотири фрегати класу Gepard та інші кораблі виходять у море лише два-три рази на місяць і рідко залишають межі виключної економічної зони (ВЕЗ) країни. Лаксман зазначає, що витрати на обслуговування в’єтнамських SSK класу Kilo можуть у три рази перевищувати їхню вартість придбання, через що вони переважно перебувають у порту або використовуються для церемоніальних цілей. Окрім потенційно надмірних витрат, суднобудівна промисловість В’єтнаму може зіткнутися зі значними труднощами, включаючи брак металургійної експертизи та потужностей з виробництва машин і обладнання, залежність від імпортних матеріалів, застарілі верфі, застарілі технології та недостатній капітал.
Крім того, Норі Лі у статті Modern Diplomacy за червень 2026 року зазначає, що державна корпорація суднобудівної промисловості В’єтнаму (SBIC) розпочала процедуру банкрутства, тоді як ризики вторинних санкцій щодо закупівель російської зброї ускладнюють планування. Досягнення цієї стратегічної автономії може виявитися складним, враховуючи постійну залежність В’єтнаму від російського технічного ноу-хау. У статті 2025 року в рецензованому Russian Journal of Vietnamese Studies Нгієм Туан Хунг зазначає, що 70% важкого військового обладнання В’єтнаму досі надходить з Росії, що робить раптовий перехід на системи інших виробників непрактичним. Хунг підкреслює, що обслуговування, запасні частини, навчання та системна інтеграція зберігають Росію як центрального елемента оборонної архітектури В’єтнаму.
Ця залежність також дає В’єтнаму сильні стимули диверсифікувати своїх постачальників оборонної продукції. Ле Тхі Фуонг Лоан і Бах Тхай Хієн у статті Journal of Science and Technology of the University of Da Nang (UD-JST) за квітень 2026 року зазначають, що дедалі тісніші зв’язки Росії з Китаєм викликають питання щодо надійності Росії як стратегічного партнера. Вони також вказують, що рамки оборонного партнерства між Росією та В’єтнамом надають пріоритет стабільності над військовою інтеграцією, свідомо уникаючи спільних оборонних зобов’язань. Замість різкої заміни Росії В’єтнам дедалі більше диверсифікує свої оборонні партнерства, щоб заповнити прогалини у військових спроможностях, зменшити залежність від одного постачальника та зберегти стратегічну автономію.
Наприклад, у травні 2026 року В’єтнам підписав угоду з Індією про надзвукові крилаті ракети BrahMos, ставши другим замовником цього типу після Філіппін. Ракети BrahMos доповнять ракети російського походження, що вже перебувають на озброєнні, поряд із системами власної розробки, такими як VCM-01. Крім Індії, Ізраїль став великим постачальником, надаючи стрілецьку зброю, супутники-шпигуни, системи протиповітряної оборони SPYDER, дрони Heron та реактивні артилерійські системи EXTRA, останні, як повідомляється, розгорнуті на в’єтнамських об’єктах у Південно-Китайському морі. Південна Корея також поставила В’єтнаму 155-міліметрові гаубиці K9, і ця покупка знаменує невеликий, але значний відхід від російських артилерійських калібрів.
У 2016 році США також скасували багаторічне ембарго на постачання зброї В’єтнаму, що дозволило передати катери берегової охорони класу Hamilton та навчальні літаки T-6C, хоча політичні міркування все ще можуть обмежувати закупівлі більш сучасних систем, таких як винищувачі F-16, які могли б занепокоїти як Росію, так і Китай. В основі як вітчизняного оборонного виробництва, так і диверсифікації постачальників лежить амбіція В’єтнаму стати більш самодостатньою середньою державою, не будучи змушеним обирати сторону, пише Фан Сюань Зунг у статті Asia Policy за жовтень 2022 року. Зунг зазначає, що історичний досвід В’єтнаму, поряд із його прагненням зберегти владу Комуністичної партії В’єтнаму, визначає неприєднану зовнішню політику країни. Він підкреслює, що хоча В’єтнам дедалі більше остерігається поведінки Китаю, він навряд чи вступить у формальний альянс зі США, але продовжуватиме використовувати багатосторонні канали для протидії впливу Китаю.
Зрештою, стратегічне значення нового протичовнового фрегата В’єтнаму залежатиме не від того, чи зможе він зменшити військово-морський дисбаланс із Китаєм, а від того, чи зможе країна перетворити один вітчизняний військовий корабель на стійку, диверсифіковану оборонно-промислову екосистему, здатну створити для Китаю значні витрати та ризики під час підводних операцій, не замінюючи залежність від Росії залежністю від іншої зовнішньої сили.
Джерело: Asia Times
